вторник, 11 декабря 2012 г.

Життя та діяльність імператора Миколи ІІ після зречення у радянській історіографії 1917 – 1920-х рр.



Миф о том, что история   Императорской России и судьба последнего монарха Николая II интересна только узкому кругу великоросских черносотенцев-шовинистов  лопается как к мыльный пузырь.
 Среди тех, кто считает себя частью великой единой страны, с великой историей, люди различных национальностей, и религиозной принадлежности.  Один из тех, кто чтит Память Государя Императора - студент-магистрат исторического факультета Сумского государственного  педагогического университета им. Макаренко Вячеслав ОЛИЦКИЙ
Специально для нашего сайта Вячеслав прислал свою бакалаврскую работу. Особый интерес она представляет для тех, кто владеет мовой.


3 березня 1917 р. імператор Микола ІІ підписав маніфест про зречення від престолу. В Царському Селі була ув’язнена його родина. А по дорозі в Царське Село і сам колишній імператор. Через 17 місяців в Єкатеринбурзі в ніч на 17 липня 1918 р. в підвалі дому Іпатьєва були розстріляні імператор, його сім’я та слуги (всього 11 осіб). Це питання сьогодні досить досліджено в галузі історії, але в галузі історіографії воно не досліджене. Сьогодні багато говорять про роль більшовиків у розстрілі. У цьому контексті є досить цікавими перші публікації про життя та розстріл імператора Миколи ІІ і його сім’ї. Ми розглянемо публікації починаючи із 1917 – 1918 рр. А саме коли з’явилися перші роботи і до 1927 р. – радянська робота, яка документально розглядає дану проблему. Перші повідомлення про розстріл досліджували емігрантські історики В. Н. Воєйков та Марія Доріа де Дзуліані.   
Історіографія даного періоду майже не розглядала питання життя та діяльності царської сім’ї після зречення імператора Миколи ІІ. Питання що в ній піднімалися стосувалися здебільшого зречення імператора, або загибелі сім’ї.
Перша хвиля книг, брошур і статей приходиться на 1917 – 1918 рр. Їх авторами була здебільшого ліберальна інтелігенція. Вся ця література носила яскраво виражений ідеологічно – викривальний характер. Автори підкоряючись ідеології наводили приклади двоякості, жорстокості, не милосердя государя імператора; намагалися показати його легкодушність, не стійкість думок, низький рівень освіти, низький рівень культури, наївність в державних   справах [1, с.3].
До таких публікацій можемо віднести і перші публікації про вбивство царської сім’ї. Як зазначає В. Н. Воєйков ще на початку червня 1918 р. в пресі з’явилася дезінформація про вбивство царя. Так 6 червня газети писали, що імператор убитий, а цесаревич живий. 10 червня з’явилися відомості про те, що цар убитий, а цесаревич помер. 12 червня відбулося спростування обох цих повідомлень. 6 липня знову з’явилася інформація про те, що імператора розстріляно, а потім поширився слух про розстріл всієї царської сім’ї [2, с.341]. Марія Доріа де Дзуліані зазначає, що вагомий вклад в поширення подібних слухів внесла в першу чергу московська преса. Вона також зазначає, що поряд із такими провокаційними статтями з’являлися інші, зовсім протилежні, в яких говорилося, що в’язні продовжують жити в Іпатьєвському домі [3, с.159 – 160]. Перше офіційне повідомлення з’явилося в «Известиях» 19 липня 1918 р. Проте в повідомленні мова йшла лише про розстріл колишнього царя, а дальше уточнювалося, що дружина і син Миколи Романова евакуйовані в надійне місце. В повідомленні не містилося жодного слова про великих княгинь та свиту. Ввечері 20 липня 1918 р. на зустрічі з робітниками, яка проходила в єкатеринбурзькому театрі, Голощьокін офіційно оголосив про страту Миколи ІІ. Наступного дня це ж повідомлення з’явилося в місцевих газетах і на розклеєних по місту прокламаціях. Але і офіційні статті і прокламації оголошували лише про розстріл колишнього царя, а завдяки фразі: «Жена и сын Николая Романова находятся в надежном месте» [4, с.387], дезінформація отримала можливість поширюватися і надалі. Через пресу поширювалася неправдива інформація про те, що імператриця Олександра Федорівна із п’ятьма дітьми була відправлена в Пермь у потязі із опущеними шторками і що всі вони живі та здорові. Дехто навіть розповідав про свою зустріч з ними, додаючи нові деталі. Через два місяці після вбивства Романових радянське керівництво, продовжуючи дезінформацію, вирішило опублікувати інформацію зовсім іншого характеру з метою заспокоїти православних віруючих. 22 вересня 1918 р. московські «Известия» помістили коротке повідомлення в якому повідомляли, що прах царя – похоронений в лісах поблизу Єкатеринбурга – був вийнятий із землі в присутності вищих церковних ієрархів і представників білої армії, козаків, білочехів. Далі «Известия» повідомляли, що прах Миколи Романова помістили в гроб із сибірського кедру і перенесли в Єкатеринбург, в Вознесенський собор, де було здійснене урочисте богослужіння. Потім гроб ніби то переправили в Омськ і там царя похоронили з особливими почестями [3, с.167 – 168].
В 1917 р. виходе брошура С. П. Мєльгунова «Последний самодержец», яка є яскравим прикладом праць 1917 – 1918 рр. В ній не має аналізу ні правління ні зречення імператора Миколи ІІ. Увага звертається на його особистість. В уявленні автора імператор постає, як безвільний, але впертий правитель. Царювання Миколи ІІ висвітлюється, як одне із найкривавіших в історії. Зазначається про безвідповідальність останнього імператора [5, с.14 – 16].
Отже, як бачимо в 1917 – 1918 рр.  з’являються перші спроби наклепу на імператора Миколу ІІ та дезінформації стосовно загибелі царської сім’ї.
В 1920 – ті роки з’являються ґрунтовніші та аналітичніші роботи, присвячені особистості Миколи ІІ і його оточенню. Публікувалося багато документальних матеріалів – п’яти томна переписка царя і цариці, щоденники і спогади очевидців. Серед таких робіт варто відзначити книгу П. Щєголєва «Отречение Николая ІІ. Воспоминание очевидцев, документы». Видана дана робота була в 1927 р. ленінградським видавництвом «Красная газета» та перевидана в 1990 р. Дана робота хоча і зачіпає невелику частину періоду, що нами досліджується, проте вона є досить характерною. По-перше, в ній ми можемо простежити, як змінюється ставлення до зречення в історіографії першій післяреволюційній та історіографії 20 – х років ХХ ст. По-друге ця робота вперше представила широкому загалу свідчення очевидців цієї події та копії оригіналів акту зречення, уривків із щоденників, телеграфних розмов. Хоча звісно весь матеріал, який в ній опублікований підлягав жорсткій цензурі і допускалися речі, які не суперечили ні цій цензурі, ні ідеології, яка склалася.
М. Кольцов у своїй вступній статті «Кто спасал царя» доходить висновку, що в широких масах панують не зовсім вірні уявлення про кінець династії Романових. Він говорить, що потрібно переглянути перші післяреволюційні уявлення в яких справа подається ніби то Микола ІІ абсолютно покірливо підкорився першому помаху революції. Що вийшла майже помилка, непорозуміння, фокус вдало влаштований Родзянко разом з Алєксєєвим, в результаті якого п’яний цар підписав акт про зречення. Але поряд з цим автор відразу ж доповнює свої думки тим, що для розповідей про нікчемність самодержця є великі основи. Зокрема цю думку Кольцов аргументує витримками із щоденника імператора за друге, третє та сьоме березня 1917 р. Він говорить про те, що цар ні при яких  умовах не бажав поступатися владою [6, с.19]. У відповідь на бунти в столиці імператор споряджує туди каральну експедицію. Але і сам автор погоджується, що лише розгром революційного Петрограду міг врятувати монархію. Автор приходить до висновку, що  Микола ІІ поступився та зрікся престолу після рішучої і стійкої боротьби в повній самотності [6, с.27].  
Збірник дає добірку свідчень, що розповідають, як і в якій обстановці відбулося зречення останнього російського царя. Вперше стають доступними радянському читачу спогади найближчих до царя людей – генерала Дубенського та полковника Мордвінова. Вперше в радянській історіографії публікується також розповідь генерала Рузського, записана з його слів генералом Вільчковським. До збірника включено і іншого безпосереднього учасника зречення – О. Гучкова. Сюди поміщено уривок із його показів перед Надзвичайною Комісією Тимчасового Уряду. П. Щєголєв використав також фрагменти спогадів генерала Саввича, які з’явилися в білогвардійській пресі, а також уривки з мемуарів генерала Лукомського і відомої нью – йорської брошури професора Ю. Ломоносова. Крім того до збірника включено уривки із щоденника Миколи ІІ, але вони обмежуються періодом із 15 лютого 1917 р. до 9 березня 1917 р., прибуттям імператора в Царське Село.
Крім того частина ІІІ даного збірника містить цікаву документальну добірку. Сюди включено проект зречення імператора на користь цесаревича Олексія при регентстві великого князя Михайла Олександровича Романова та маніфест про зречення імператора Миколи ІІ. Сюди також включений протокол зречення Миколи ІІ та телеграми і розмови по прямому проводу за період із 27 лютого по 3 березня 1917 р.
Ми бачимо яскравий приклад роботи яка намагається поєднати різні джерела інформації. Але в той же час до неї включено вступні статті, які покликані сформувати образ царя, як жорстокої людини, яка будь-що прагне утримати одноосібну владу. В цих двох вступних статтях лунають відгуки про царя, як кровавого правителя. Але дана робота є яскравим прикладом ще й того, що хоча радянські історики і намагаються торкнутися теми останнього російського імператора, проте роблять вони це виключно із ідеологічних міркувань. Адже попри те, що робота є спогадами очевидців до неї включено дві потужні ідеологічні статті. Разом з тим не обговорюється долі імператора та його сім’ї після зречення і жодного слова про їхню смерть. Але безсумнівним плюсом даної роботи є документальні свідчення і спогади, які вона містить.
Отже, в 1917 – 1927 рр. радянська історіографія даної проблеми переживає модернізацію і перехід від суто викривальних робіт до робіт, які носять науковий характер. Значну частину даної історіографії посідає контрінформація стосовно вбивства царської сім’ї, на основі якої ми бачимо, як більшовики хотіли приховати даний злочин. Радянська історіографія даного періоду не зачіпає питання внутрішнього життя сім’ї імператора Миколи ІІ після зречення.
1.             Касвинов М. К. Двадцать три ступени вниз / М. К. Касвинов. – М.: Мысль, 1989. – 459 с.
2.             Воейков В. Н. С царем и без царя: Воспоминания последнего дворового коменданта государя императора Николая ІІ / В. Н. Воейков. – Воспроизводство изд.: Гельсингфорсь, 1936. – М.: Воениздат, 1995. –    431 с.
3.             Дориа дэ Дзулиани Царская семья. Последний акт трагедии / Дориа дэ Дзулиани; [пер. с ит. Е. Архипова]. – М.: Художественная литература, 1991. – 206 с.
4.             Д’анкосс Элен Каррер Николай Второй. Расстрелянная преемственность / пер. с франц. Богатыренко Е. – М.: ОЛМА – ПРЕСС Образование, 2006. –    446 с.
5.             Мельгунов С. П. Последний самодержец / С. П. Мельгунов. – Воспроизводство изд.: М.: Задруга, 1917. – М.: изд – во Московского у – та, 1990. – 16 с.
6.             Отречение Николая ІІ. Воспоминания очевидцев, документы / [ред. А. А. Ржешевский]. – Воспроизводство изд.: Ленинград: Красная Газета / [ред. П. Е. Щеголев], 1927. – М.: Советсикй писатель, 1990. –   253 с.

Комментариев нет:

Отправить комментарий